Він був сповнений Божого Духа. Саме ця свята наповненість його душі й надихала його на добрі вчинки, на корисні, навіть великі справи в ім'я Христової Церкви. Не мислив себе бездіяльним, перебував завше у якісь праці. У праці над вдосконаленням власної душі та розуму, у праці з іншими людьми, які мали прозріти, змудріти, за його ж прикладом зміцніти у вірі, врешті-решт, стати кращими і близькими Господові. Відчуваючи у собі присутність Божого Духа, хотів поділитися частинкою Його з кожним. Жертовний, духовний учитель. Саме так можна назвати отця Єремію Ломницького.

Про дитячі та юнацькі роки отця Ломницьцького відомо дуже мало. Народився він 8 лютого 1860 року в селі Кавсько, на Львівщині, у сім'ї місцевого пароха, отця Михайла Ломницького, і дали йому ім'я Іван на честь св. Івана Золотоустого. Саме через те, що в сім'ї панувала релігійна атмосфера, хлопчик з ранніх літ був наближений до Господа. Виховання на моральних та духовних цінностях, Церква, молитви, Служби, батькові розповіді та повчання, відповідна релігійна література – все це сформувало його світогляд та свідомість, і, безумовно, вплинуло на життєвий вибір. Крім нього в сім'ї було ще четверо братів, які згодом теж стали священиками.

Ще з дитинства відчував Божий поклик. Тому прагнув покинути цей суєтний світ і духовною особою бути для своїх ближніх прикладом, а заодно сприяти, щоби люди більше пізнавали Бога, щоб наближалися до Нього і таким чином навчалися любові й милосердю. До новаціату оо. Василіян Ломницький вступив 28 вересня 1884 року, ще молодим хлопцем, прийнявши чернече ім ' я Єремія. Після закінчення новіціату 17 травня 1884 року складає перші обіти, після чого розпочинає філософсько-богословські студії в отців єзуїтів. 17 січня 1886 року Перемиський єпископ Йоан Ступницький висвячує Єремію і 22 травня наступного року він складає вічні обіти. Після висвячення отця Ломницького призначають директором та вчителем релігії у Лаврівській школі. Але там пропрацював тільки два роки, після чого настоятелі Чину скерували його до Кракова на вищі богословські студії до єзуїтської Колегії для вдосконалення знань. Повернувшись з Колегії, Ломницький якийсь час працював учителем української мови та історії у молодих Василіян у містечку Добромилі. Саме там і розпочинається його активна місіонерська діяльність.

1891 року перебуває у Жовкві, звідки часто виїжджає на місії. Того ж таки року починає свою працю священика у селі Жужелі, що біля Соколя. Там одразу завоював собі славу доброго проповідника. Проповіді його були доступними для простого люду, мудрими і простими водночас, наповненими глибоким богословським змістом. Отець Ломницький чудово володів словом. І селяни поміж собою називали його „Золотоустим проповідником”. Саме завдяки його впливові деякі хлопці з села вирішили бути священиками, а кілька побожних дівчат захотіли вступити до монастиря. Ті дівчата незабаром і дали початок Згромадженню Сестер Служебниць Пречистої Діви Марії, яке заснував парох Жужеля отець Кирило Селецький 27 серпня 1892 року. Хоча отець Єремія не раз вів мову зі своїми єзуїтськими друзями про потребу нового жіночого Згромадження, яке мало би підняти українське село в моральному та етичному плані. Потрібно було у селах зорганізувати дітей і навчати їх науки Божої, прививати християнську свідомість та патріотизм, ліквідувати неграмотність серед селян, навчати жінок ручних робіт, доглядати за хворими... Саме він спонукав отця Кирила Селецького організувати в селі Жужелі нове жіноче Згромадження, на кшталт того, яке було в латинському обряді і підтримав його. Переклав українською мовою Статут з польської і невдовзі став духовним провідником сестер. Дуже часто приїжджав з Жовкви до новоствореного монастиря, проводив духовні науки, сповідав. Сестри з теплотою згадували свого духівника. Усім запам'ятався високим, широкоплечим, міцної статури, з приємним виразом обличчя, з лагідними очима. Був високоосвіченим, вільно володів польською, російською, німецькою, англійською, французькою... Чудово знав теологію, богослов'я та філософію. „Він був монахом глибокого внутрішнього життя,” – так казали про нього. Сестра Атанасія згадує, як люди в Жужелі його любили і не хотіли з ним розлучатися. Плакали, коли мав виїжджати на залізницю, не відпускали його. ”Я невдовзі приїду до вас, дорогі мої”, -- промовив зі слізьми на очах. І справді, за кілька тижнів приїхав, як і обіцяв. Давав дівчатам реколекції, обговорював з отцем Кирилом Селецьким проблеми Згромадження. “Його конференції, катехизації, науки в нашім новіціаті були такі прекрасні і практичні, що, усього доброго маємо завдячувати в першій мірі Богові, а при тім, науці й вихованню отця Ломницького”, -- розповідає сестра Атанасія. А свої науки провадив таким чином – сідав за столик з маленькою карткою в руці, де були викладені основні тези, до якої майже й не заглядав, і слова Божої мудрості лилися з його вуст, як живильна вода. В ту хвилю, здавалося через святі слова ділився з монахинями отим Божим Духом, ким був наповнений, передавав і їм свою любов до Бога.

Навчав сестер змістовними, пізнавальними та разом з тим простими проповідями, оскільки серед них багато було убогих, а тому неосвічених, які могли не зрозуміти складних висловлювань. Найчастіше говорив про сутність та призначення самого Згромадження. Його глибинно мудрі слова справді вражають, западають у серце. “Чому наш нарід в дечім бідний, а часами й погорджений? Тому, бо не було кому виховувати його серця. Інші народи це мають, бо їх скоріше провадили і виховували законні особи. Щоби дитина була добре вихована, треба, щоби половину виховував отець, а половину мати, бо отець сам не потрафить. То саме можна прирівнювати і до народу. Священики є отцями народу, вони вчать його, стараються про нього... Але лиш так можуть виховувати, як батько виховує доньку без матері. Бог сотворив чоловіка й сказав: сотворімо йому помічницю. Не таку, як люди світські собі пояснюють, а але помічницю до всього, що Боже. Чоловік добре вихований, з аристократії, ніколи не скаже неправди, нікого не обмовить. Він це вважає за велику нечесть, бо воно справді так є. А наш бідний нарід не мав такого виховання. Чому? Бо його виховував лише отець, і то частково, а не мав він матері, щоб виховувала серця. Ми маємо вас тими матерями для народу. Ісус того хоче від вас...” Завжди повторював про важливість виховання дітей у моралі та християнських цінностях, адже таким чином виховувалося майбутнє нації. “ Коли ми голосимо слово Боже по місіях, то на сто слухачів, може один навернеться цілковито, а я як сестра вчить сто дітей, то їх усіх зискає Богові, бо в молоденьке серце, що засій, то зійде”, -- казав отець Ломницький.

Переїжджаючи з місця на місце парафіями, користувався кожною нагодою, щоби відвідати своїх діточок, як лагідно називав сестер. Одного разу заявився в Жужелі, з далекої дороги, з Городниці. “Як святий Павло до Коринтян, прийшов я до вас з палицею подивитись, чи любитесь, чи молитесь разом, чи вдоволені, чи, може, хотіли б уже розійтись?” З радісними усмішками монахині заперечили, що й в думці не мають розходитися, привітали його, а відтак отець Єремія починав знову навчати.

Прагнув, щоби сестри були хоч трохи освіченими, спонукав їх вчитися, багато читати. Помітивши у двох монахинь здібності до музики, посприяв, щоб вони опановували нотну грамоту і гру на фортеп'яно. Інших скерував вчитися гаптуванню.

Протягом 1892-1893 років отець Єремія працював у Львові, де був проповідником та місіонером, 1894 року – у Бучачі на Тернопільщині, де став директором народної чотирьохрічної школи. Був там і вікарієм дому, і виконував обов'язки консультатора... Коли ж, розвинувшись, нове Згромадження СС. Служебниць утворило свій новіціат і в Кристинополі, отець Ломницький переїжджає туди. Там викладає моральне богословіє, стає магістром новичок.

Якось на одній із своїх місій, отець Єремія познайомився з багатієм Іваном Дашкієвичом і потоваришував з ним. Невдовзі Дашкієвич подарував Ломницькому свій маєток у Михайлівці, що на Тернопільщині, під монастир Василіянам. Отець Єремія Ломницький на три роки стає ігуменом цього монастиря.

Протягом 1899-1900 років, отець знову працює у Жовкві та Львові, потім короткочасно стає ігуменом у Краснопущі, 1902 року повертається до Кристинополя, де вдруге стає магістром новіціату Сестер Служебниць. За ревну працю його навіть хотіли послати в Канаду, для духовної підтримки українських емігрантів, але в останню мить було вирішено, що поїде отець Платонід Філяс.

Своїм святим опікуном отець Єремія Ломницький вважав святого Павла. Тому завжди намагався наслідувати його у ревності, прагнув духовного самовдосконалення, святості, тому був дуже вимогливим до себе та аскетичним. Кожне слово підтверджував вчинком. Постійно був заглиблений у працю. Тому не дивно, що протягом 1891-1907 років побував на 50-ти місіях, де проповідував і навчав народ. Вмів здобути собі прихильність людей своєю щирістю, відкритістю, мудрістю і працьовитістю. Крім того, мав чудові організаторські здібності, був добрим економом. Тому через брак саме таких людей, його скеровували туди, де у ньому була найбільша потреба. 1903 року працює ігуменом та прокуратором в Улашківцях. Два роки поспіль перебуває в Дрогобичі, де виконує обов ' язки вікарія дому та адмонітора.

Впродовж 1904-1908 років Ломницький здійснив кілька подорожей до Росії, де контролював працю Уніатів. Побував у Москві, Петербурзі, Смоленську, Саратові... Йому навіть вдалося добитися аудієнції з оберпрокурором Синоду Російської Православної Церкви відомим Побєдоносцевим. Але оберпрокурор прийняв отця Єремію аж ніяк не прихильно. “Йдіть, звідки прийшли, -- сказав він, -- Уніатам нема місця в Росії.” Перебуваючи в Росії, Ломницький став членом філософського гуртка в Петрограді, до якого належала прогресивна російська інтелігенція.

Гострий розум, досвід місіонера, слава прекрасного проповідника та високі духовні якості отця Єремія не залишилися непоміченими. 1907 року отця Єремія Ломницького призначають ректором семінарії в Станіславові, де він працював до 1915 року. Там він виявився чудовим вихователем юних душ, майбутніх священиків та богословів. Займався й адміністративними справами, керував господарством. Крім того, викладав пасторальне богослов'я, методологію, катехитику, риторику та гомілетику. Отець Ломницький завжди був уважним до своїх вихованців, цікавився їхнім духовним та побутовим життям. Щотижня влаштовував конференції, що стосувалися семінарського життя та священичого покликання. Семінаристи згадують, що ці конференції, як і проповіді отця відзначалися глибинним змістом, життєвістю, практичністю, оскільки Ломницький дуже добре знав духовенство та його проблеми. Але був близьким семінаристам не тільки, як вихователь чи педагог, а передовсім, як людина. Був чесний, справедливий, спокійний, виважений, самозаглиблений, але й відкритий. Знаходив час для кожного, щоби сказати кілька добрих слів, часом підбадьорити чи дати добру пораду... Дбав про релігійне виховання молоді. Тому разом зі своїм однодумцем, отцем Платонідом Філясом, отець Ломницький видав перший молитовник для молоді “Гостинець”, що був дуже популярним на Галичині. Часто дописував публіцистичні статті до відомих часописів “Богословський вісник”, “Нива”, “Месіонар”, що виходили тоді у Львові.

Під час свого перебування у Станіславові, був сповідником у Сестер Служебниць, кілька разів на тиждень влаштовував конференції, давав реколекції. Дуже переживав, коли котрась із сестер вирішувала покинути монастир. Відомий випадок, коли якось, дізнавшись, що одна сестра вирішила піти з монастиря, попросив настоятельку затримати її на три дні і весь той час молився за неї, а коли вона все ж таки пішла, розплакався. Був при кожній монахині, коли вона вмирала, сповідав і просто перебував поряд, проводжаючи її душу до того кращого, світлого світу, до Господа.

1914 року отець Єремія Ломницький перебував на літньому відпочинку на березі моря. Після проголошення війни, одразу повернувся до Станіславова, а звідти поїхав до Микуличина, де також був монастир Служебниць. Наказав їм накупити якнайбільше продуктів, а вакаційним сестрам порадив їхати додому. Повчав сестер, що невдовзі тут буде багато військових, то ж вони мають допомагати їм і їжею, і помешканням, і доглядом, усім, без різниці, хто б то не був, росіянин, поляк чи українець. Сестри дуже хвилювалися за себе, боялися, не знаючи, що на них чекає. Отець Єремія їх заспокоїв, сказавши, що Микуличин – гориста, важкодоступна місцевість і, очевидно, тут не буде боїв. Покидав їх зі словами: “Вручаю Вас, діти, Христовому Серцю і Пречистій Діві Марії, а сам мушу їхати до Станіславова, бо там моїм обов'язком є бути.”

Коли російські війська зайняли Галичину, багато знатних людей, які мали можливість, тікали закордон, де було спокійніше. Отець Ломницький теж мав виїхати до Відня, оскільки вже тоді знав, що за ним шукають і рано чи пізно можуть заарештувати за його позиції щодо України, яка не повинна бути під Росією, про що писав і повторював при кожній нагоді. А шпиків та донощиків у той час не бракувало. За патріотизм та громадську діяльність було заарештовано та вивезено вглиб Росії Митрополита Андрея Шептицького. Тому нічого кращого не було, як на якийсь час виїхати з України та в безпеці перечекати війну. Так і планував отець Ломницький. Але налякані сестри плакали, бо боялися залишатися самі і отець вирішив нікуди не їхати. Все ж порадив їм, щоб вони по черзі, по двоє чергували вночі перед Найсвятішими Тайнами і доглядали фірти. Боявся, щоб російські вояки, які в будь-який час могли вдертися до монастиря, не наробили шкоди, не понищили церковних реліквій чи не вкрали їх.

5 лютого 1915 року близько опівночі у двері монастиря постукали. Російський жовнір прийшов сказати, щоб сестри передали отцеві Ломницькому білизну в дорогу. Вмить в монастирі зчинився шум, сестри плакали, голосили, почали молитися... Настоятелька ще з однією сестрою пішли до семінарії, де мешкав отець. Солдати робили обшук, кидали до мішка рукописи, отець Ломницький нервово походжав по кімнаті. Але побачивши настоятельку і сестру, він прояснів. Попросив дозволу у начальника піти в монастир, попрощатися з сестрами. Йому дозволили, але приставили до нього двох конвоїрів. Отець Єремія пішов до каплиці, де зібралися усі монахині, вийняв Найсвятіші Тайни з кивота, поблагословив сестер і на прощання заспівав “Під твою милість”. Співав один, бо сестри тільки плакали. Один з конвоїрів теж зворушився до сліз і попросив отця пробачення за те, що мусить за ним наглядати, адже він виконує свій обов'язок. Ломницький пригорнув його до грудей і заспокоїв. Після чого попрощався із сестрами і сказав, що дозволяє їм скласти обіти. Отця Єремію тієї ж ночі завезли до магістрату і протримали там півдня. Сестри ще встигли принести йому обід. А вже по обіді, о третій його вивезли кіньми до Галича, а звідти -- залізницею до Києва. У Києві отець Єремія Ломницький написав сестрам останнього листа. Звідти отця разом з кількома іншими священиками та українськими інтелігентами переправили до Росії, в далеке місто Симбірськ. Приводом до арешту та заслання став донос начальнику Тимчасового Жандармського Управління військового генерал-губернаторства Росії про те, що уніатські священики, Василіяни, Єремія Ломницький та Іван Гордієвський розповсюджували ідеї відділення України від Росії, вели злочинну пропаганду на сторінках газети “Місіонар” і очолювали мазепинський рух, налаштовуючи населення Галичини проти Росії.

Германська вулиця, дім Мунтяна. Саме так називали будинок, в якому разом з іншими греко-католицькими священиками оселився отець Єремія Ломницький. За короткий проміжок часу його вже знали в Симбірську, бо звертав на себе увагу поставою, серйозністю, шляхетністю. “Цей батюшка з бородою,” – з повагою казали про нього симбірці. На початку 1916 року цей будинок стає відомим тим, що у ньому збираються українські інтелігенти, виходці з Галичини, юристи, лікарі, науковці, а також вислані євреї, поляки... Радник Біленький згадує про отця Ломницького: “Був поважний, кремезної будови, але з милим виразом обличчя, з сивіючою бородою... Жив у осібній кімнаті. То ж до нього сходилися ми на розмови довгими, зимовими вечорами. Був приємний і говіркий в товаристві. Розповідав про свою працю в Духовній семінарії, про Сестер Служебниць, монастирі... Часто у цьому товаристві укладали план повернення додому, іноді виникали дискусії та суперечки з тих чи інших питань політики, історії... Ходив до костелу, де відбувалися Служби латинського обряду, куди окрім духовних осіб приходили й інші виселенці-українці.”

Тут, на чужині, отець Єремія особливо часто згадував Сестер Служебниць. “Скільки, сестри, я від Вас терплю і через Вас, але, якщо з Вами біда, життя віддам за будь-кого з Вас...” – так писав до них. Був прив'язаний до них усією своєю душею, бо й досі відчував глибоку відповідальність за них, як за рідних дітей. Мріяв чимшвидше повернутися додому і в першу чергу навідати їх. Не раз уявляв собі це. Снив Україною, рідною Галичиною, тими дорогими його серцю людьми, яких покинув... Вірив, що повернеться.

Кілька разів на тиждень отець Єремія любив ходити в баню, де, розпарившись, завжди обливався холодною водою і таким чином загартовувався. Ніхто з його знайомих і уявити собі не міг, що ці загартовування можуть призвести до летального кінця. У той час поширилася новина, а згодом навіть з'явилася публікація у Київському польському щоденнику про те, що в Перемишлі звільнилося єпископське місце і на єпископа там мають намір іменувати саме отця Єремію Ломницького. Місцеві поляки, висланці-українці і парох симбірського костелу отець Цакул вже вітали його. Але Господня воля була іншою.

Радник Біленький згадує, як якось перед обідом постукав до нього Ломницький в стіну, кличучи до себе. Коли він зайшов до нього, отець Єремія стиха промовив: “Години мої почислені та свідомість улегшує мені відхід з цього світу.” Чоловік заперечив йому на те, відказавши, що ці думки його недоречні й безглузді. Після чого отець Єремія пояснив, що в бані його схопив апоплектичний удар. Як його тільки не намагалися потішити інші отці, що все обійдеться і буде гаразд, Ломницький повторював: “Маєте родину – дасть Бог повернетесь до неї, а я тут зостанусь.”

На прохання Ломницького, його висповідав отець Марцінюк, приїхав лікар, який поставив п'явки... Його друзі сиділи в сусідній кімнаті все ще сподіваючись, що недуга минеться. Коли враз зайшов до них отець Єремія і тримаючись за груди, ледве вимовив, ніби попрохав: “Повітря... повітря...” Його зразу ж підхопили на руки, щоб не упав і віднесли на ліжко. Третього липня 1916 року на 56-му році життя після опівночі отець Єремія Ломницький тихо упокоївся у Бозі. Похороном зайнялися його друзі, священики. Того ж дня увечері домовину з тілом було перенесено до костелу. Провести отця в останню дорогу прийшли не тільки вислані українці, а й люди інших народностей і навіть жителі Симбірська, росіяни – так поважали цю незвичайну, духовну людину. Місце для могили на кладовищі обрали по правому боці, скраю, біля входу. Так скінчив своє земне життя скромний отець Єремія Ломницький.

Спочивши на чужині, він усе ж повернувся, як і мріяв. Повернувся в Україну, на рідну Галичину, до своїх дорогих діточок, як називав Сестер Служебниць. Повернувся в молитвах, повернувся вічною пам'яттю, повернувся у своїх прекрасних проповідях, духовних науках, повчаннях, настановах, які залишив Згромадженню, як святий, безцінний спадок, на якому й досі плекаються нові покоління монахинь. Відчуваючи у собі присутність Божого Духа, прагнув поділитися Ним з кожним. І саме таким чином навчав українців справжньої християнської любові, милосердю і мудрості. Адже все своє життя був жертовним, духовним учителем.

Оксана САЙКО
 http://www.ugcc.org.ua/ukr/library/xx_st/lomnyckyj/